Проба пера

ЦБС Подільського району підтримала обласну акцію. "БІБЛІОТЕЧНИЙ Х-ФАКТОР": "У сузір'ї літературних талантів" На   сторінці блогу «Проба пера» ми познайомимо вас з молодими поетами нашого міста та району. 

Впевнені, що сузір’я молодих літераторів нашого району буде гідно представлено на мапі «Літературної Одещини».

Роботи надсилайте на електронну адресу бібіотеки:bibl64@ukr.net. Поспілкуватися, надрукувати вірші та оговорити різні творчі теми можна і на форумі нашого сайту.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Гроза Богдан, народився  16 лютого 1997 року  в селі Малий Фонтан, Подільського (Котовського) району, що на Одещині. Тут  і закінчив одинадцять класів місцевої школи. З дитинства цікавився літературою. Мати з малечку привчала  до неї, читаючи книжки.  У шкільні  роки був лауреатом обласного конкурсу «Чисті роси» у номінації читців. Брав участь у різноманітних мовних та літературних олімпіадах та конкурсах, займав призові місця. Зараз навчається на третьому курсі  педагогічного університету.  Пише вірші приблизно з тринадцяти років. Згодом знайшов себе і в прозовому жанрі, та допоки немає жодного видання коротких оповідань та історій. Найкраще, на думку автора йому  вдається філософська лірика. 

У червні 2016 року видав свою дебютну збірку поезій, що отримала  назву «Крізь евтаназію душ».

Муза

Я не спав цілу ніч,
Я діждався тебе -
Ти прийшла.
Була ніч протиріч -
Мов мороз віч-на-віч
І пізня весна.
Я прожив цілу ніч,
Під покровом сторіч,
Молода
Лиш під освітлом свіч
Серед тисяч облич
Ти впізнала моє -
Музо, ти є!

                    ***

Скільки ж бідна пережила, сестро Україно! 
Діти твої вже чужії, вже не воєдино!
Не Дніпро могутній винний, що по різні боки,
Пережила, моя любко, ти найважчі роки.
І репресії й убивства, розстріли, грабунок.
Та знайшла, кохана сестро, нині порятунок.
Та дало зерно розрухи- плоди несолодкі,
Діти твої, мої браття вже по різні боки.
Не зійдуться, як з'єднати круті беріженьки,
Твої діти відреклися від своєї неньки.
Та не всі ще відреклися, є ще діти вірні,
Що життя своє положать за свою країну

 Але більшість - москлофіли, українофоби.
І позбутись тебе, сестро, хочуть як хворобу.
Прокидайся же, Вкраїно! прокидайсь хутчіше!
Бо не стерпиш тяжкі муки, ти не зможеш більше.
Об'єднай синів і дочок, хай зіллються в танці,
Бо усі Вкраїні діти - всі її обранці!
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Пирогов Юрій

Народився 24 жовтня 1983 року у місті Котовську. В селі Малий Фонтан пішов до дитячого садку, де і пройшла значна частина дитинства.  Далі вчився у ЗОШ №3 міста Котовська. У  2008 році закінчив Національний університет кораблебудівний ім. адмірала Макарова. З 2008 року працюю в Локомотивному депо Котовськ. Почав писати вірші з 16 років. Друкувався у місцевій пресі: “Котовські Вісті”, “Із рук в руки” та ін. Потім друкувався у двох випусках альманаху “Одеський літератор”, та у місцевих збірках “Діамантові зорі”, “Сто строк”, “Райдуга снів піднебесних” та багатьох інших. 

Тематика творів різноманітна -  від любовної лірики та фентезі до містичної реальності.  

Член літературного об'єднання  “Ліра”, учасник фестивалів “Зірки на сцену”,“Осінь в Бірзулі” та інших. Нагороджений  подарунками і почесними грамотами в номінації “Поезія”.

Войдя в осень 

Я люблю как обычно осенью

Дождь слезами питает землю.

Ты идёшь ко мне лёгкой поступью.

Этот день лишь слегка осенний.

Тёплым чувством сердце окутано,

Дождь приятен стыдливой нежностью.

Эти капли вкусны минутами

И застывшею безмятежностью.

Прикоснусь к твоей стройной талии,

Обниму, воедино слившись.

Это будет воспоминанием, -

Поцелуешь меня простившись…

Засыпаю и снова думаю

О тебе – несмышлёной осени,

Как тебя я ждал в ночь безлунную,

Как хотела казаться ты взрослою.

 Кольцо

              

Закрой глаза, впусти её

Она проникнет ядом в кожу

И ты послушно воспоёшь

Всё как она тебе изложит

Ту прелесть взгляда и лицо

Нежнейших уст прикосновенье

В подарок даст своё кольцо

В знак, словно будет продолженье

Но ты не тот, совсем не тот

Она не знает таин многих

Во что всё это снизойдёт

Кого какая ждёт дорога

Как солнца предрассветный лик

Прекрасен несказанной краской

Твой взгляд незыблемо велик

А её образ верен сказкам.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Паскаль Анастасія

Анастасія Паскаль належить до наймолодшого покоління поетів Одещини. Народилась у серпні 1997 року в сільській родині на Котовщині, в селі Гонората. З відзнакою закінчила Білгород-Дністровське педагогічне училище (вчитель початкових класів), навчається на першому курсі філологічного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечнікова. Друкуватись у періодичній пресі почала з тринадцяти років, демонструючи неабиякий самобутній поетичний дар. Яскраві образи, новий погляд юного покоління на світ, духовна сила й енергія поетичної думки.

У 2012 році була відзначена річною стипендією Губернатора Одещини. З роками майстерність юної поетеси зростала: різноманітніші образи, глибша філософія буття, вправніша рима... Художній світ її творів цікавий і багатогранний. Тема - різноманітна і своєрідна.  У поезії Анастасії переважає інтимна лірика, присвячена першим почуттям, першим переживанням й уболіванням за світ, в якому живе молода людина.

В 2015 році в одеській типографії "ПолиПринт" вийшла в світ її перша поетична збірка "Небо", до якої увійшли кращі твори інтимної лірики з надзвичайно потужнім внутрішнім ліризмом й яскравістю образної палітри. Юна поетеса розмірковує про щасливі й трагічні миті кохання, про своєрідність сприйняття навколишнього світу людиною, наділеною поетичним даром.

Знайомство з творчістю Анастасії Паскаль принесе читачам немало прекрасних хвилин, наповнюючи серця нестримною енергією юного таланту, непереможним ліризмом та життєдайним оптимізмом.

* * *
Стою серед осені й плачу,
І липнуть дощі до вікна...
А я відчуваю нестачу
Отого людського тепла...
Отого осіннього сонця
Від слова палкого "любов"...
А серце, немов в ополонці,
Тремтить й задихається знов...
Повітря й любові нестача...
Молю, апарат увімкніть...!!!
Щоб знову крізь осінь побачить
Тебе... Й захотілось жить...
27.10.2013 р.


* * *
Спи, моя радосте!.. Сном заболять дощі,
Пахощі трав втоплять в собі тумани...
Зорі дозрілі тріщать у сухій траві,
Десь за вікном відбиваючись полум'яно...
Спи, моє щастя...! Гладжу твоє чоло,
Вітер сміється, до вуст прикладає пальці.
Ніч над нами розпустить своє крило,
Місяць сплітає із зір золоті кружальця...
Спи, моя муко...! Дощ за вікном шумить.
Ні! Я не дам його плачем Тебе збудити,
Тільки вустами до вуст я Твоїх прилину...
Спи, Світе мій! Світе мій єдиний!
21.07.2013 р.


* * *
Горіть... Хоч слабко, мов сірник,
Але такі не тліть - горіти!!!
Не вміть пускатись плином рік,
Щоб ненавидіти й любити...
Горіть, щоб бачити в житті
Маленьке сяєво безсмертя.
Щоб віддавати і любить,
Змоловши серце аж до дерті...
Щоб після смерті перейти
В тумани сонної планети...
Щоби не падати, а йти,
Щоби уміть із честю вмерти...
14.04.2014 р.


* * *
Я несу в долонях тепле слово,
Як сонце - світле, тверде - як граніт...
Стрічай мене, Авроро пурпурова...
Благослови родитися на світ.
Бо ці слова ще немічні, як діти...
І їм рости, та треба трохи сил...
А як судилось в попіл прогоріти -
Ми вирок цей розділимо навпіл...
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Апихтіна Анастасія

Апихтіна Анастасія народилась 10 жовтня 2003 року, навчається у 7 класі Старокульнянської ЗОШ. Батько – Апихтін Василь Михайлович, за професією – механізатор, Мати – Апихтіна Наталя Йосипівна, землеупорядник. Ці вірші – перша поетична проба пера, яка вражає яскравими, неординарними осінніми образами.

* * *

Коли осінь на дерево гляне,

То зненацька, зелене вбрання

Враз із золота дивного стане,

І від нього таке почуття,

Мов коханням наповнилось серце

До природи та осені красних…

Коли осінь до хмар засміється –

Вони їй дадуть крапель алмазних.

Коли осінь на листя покаже –

То воно закружляє, ще й килимом ляже.

Ходить осінь, та з днем розмовляє,

А про що – і сама вже не знає.

День за днем вони менше говорять.

А от з ніччю довгу розмову заводять,

Спільні теми одразу знаходять.

Дама з характером

Дама з листя кольорового прийшла.

Птахів вона повідганяла,

Хмаринок до сльозинок довела,

Із свого плаття злато розкидала...

Вона буває зла, бува сувора,

Буває щедра і добра.

Її краса, уся та врода

Складає добрую погоду.

Її жіночая зухвалість

Несе нещастя та негоду.

Але завжди щедра врожаєм

Ця Осінь… Хоча складний характер має.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Олег  Почтар

Народився  15 червня 1986 року  в  селі Качурівка. В  1992 році пішов  до  першого  класу  Качурівської  середньої  школи,  після  закінчення  якої  вступив  до  Одеського  Державного  педагогічного  університету.  Одержав  вищу  освіту.  Спеціальність-психологія.

Перші  вірші  почав  писати  ще  в  ранньому  дитинстві.  Вірші  були  про  рідне  село,  природу та дитинство. Зараз  проживає  в  м.  Одеса.В  кінці  2009  року  заснував  художньо-літературний  гурток. Видав  до  друку  літературні  збірки: «Напружуючи  серце», «Джерело  талантів», «Духовні  острови», «Не  боли,  моя  душа», «Дом  для  мечтателя".

Хорошо, когда люди умеют стесняться,

Когда скромно и робко глядят тебе вслед,

Хорошо, что умеют они улыбаться,

Могут дать на вопрос долгожданный ответ. 

Хорошо, когда чья-то смешная улыбка

Силы даст полюбить и принять целый мир,

И понять, что любая, любая ошибка –

Лишь ступень в неизвестную ширь. 

Хорошо, когда кто-то влюбляется крепко

И живет этим чувством, как будто во сне.

Хорошо, что вокруг все порою так зыбко,

А порою – подобно цветущей весне.

 Хорошо, когда люди прощают друг друга,

И способны о ком-то поплакать в тиши,

Хорошо, когда можно положиться на друга,

Доверяя все искреннее, от души.

* * *

Пробач мені за все, прошу,

Що так ні в чому й не міняюсь,

Все те, що мав, я ще скажу,

Бо від життя не відрікаюсь. 

Пробач мені мою печаль,

Пробач, що не багатослівний,

Що я, мабуть, не ідеал,

А навпаки – тягар постійний. 

Пробач, що інколи мовчав,

А треба було б говорити,

Пробач, що погляд пропускав

Твоїх очей, що кличуть жити. 

Що часто я не помічав

Твої надії, сподівання,

Не думав навіть, не гадав,

Що тільки ти – моє кохання.

  

* * *

І кожним покликом душі,

І поглядом, і словом серця

Життя нашіптує мені:

«Радій, то й доля посміхнеться.

І пробачай усе, як є,

І не жалій про те, що було,

Усе, що маєш, то твоє,

А що не маєш – не минуло.

Усе завжди в твоїх руках,

Якщо насмілився – не бійся,

І досить жити лиш у  снах,

Розкрийся і мені довірся!»

* * *

И боясь чего-то столько лет,

По судьбе шагаешь насторожено,

Для тебя горит лишь красный свет,

И опять все на потом отложено.

Словно что-то держит изнутри,

Ты стараешься, но все же не осмелишься

Дотянуться до своей зари,

Но ты веришь, веришь и надеешься. 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Катерина Синько 

Народилася в місті Котовську у 1989 році. За професією - економіст, працівник Котовської податкової інспекції. Вірші розпочала писати ще в школі. Друкувалась на сторінках газети "Котовські вісті". У 2016 році її вірші увійшли  до колективної збірки членів літературного об'єднання "Промінь"  "Променисті рядки".

Осінь

Пiд ногами знов пожовкле листя...
Променем ледь теплим зiгрiва
Сонечко моє чудове мiсто.
Прошепоче дощ нiмi слова...
Заблищать краплини-дiаманти
На гiлках зажурених дерев.
Осiнь їм спiває свої мантри
Й одягає, наче королев.
Золотом казковим огортає
Осiнь рiдне мiсто... I умить
Розумiєш, що печаль зникає
І краса дає бажання жить!
Під ногами знов пожовкле листя,
Я тихенько з усмішкою йду.
Закохалась серцем в своє місто,
I душею - в осiнь золоту!  

Закат

Вечерний отблеск прожитого дня
Горящим пледом укрывает небо...
Так манит взор, пленяет он меня!
Дотронуться к нему ладонью мне бы...
Он растворит печаль моей души...
И вмиг раскрасит мысли яркой краской!
Шепнет тихонько мне: "Пиши,пиши...
О тех простых вещах, что так прекрасны!"
Вдохув небесно-пряный аромат,
За горизонт я взглядом провожаю
Вечерний отблеск - сказочный закат...
Как жаль, что я, как птица, не летаю

Поэтам

Мы те, кому сей мир не безразличен,

Мы те, кто воспевает красоту.

Поэт – он бесконечно романтичен,

Он делает прекрасной простоту. 

В душе его эмоции и чувства,

Сливаясь воедино, создают

То чудо, что зовут искусством.

Ему и жизнь, и сердце отдают… 

О, кто мы? Для кого-то просто люди…

Быть может, не дано того понять.

Но мы сильны! И мир счастливей будет,

Когда его стихами воспевать!

  

 ****

Подари мне, любимый, цветы!
Подари просто так, в день дождливый...
Я тебе улыбнусь, ну а ты
Вспомнишь то, что ты очень счастливый!
И при встрече меня обними,
Просто так обними, нежно-нежно!
Поцелуй и за руку возьми -
Хмурый день станет вмиг безмятежным!
Пусть не сбудутся в жизни мечты,
Те, что в сердце своём я ношу...
Подари мне, любимый, цветы!
И тепло своё с ними, прошу...

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------

 Тетяна Таланцева  

Народилася  5 березня 1991 року в селі Сновське Щорського району Чернігівської області.

Закінчила Національний медичний університет ім.О.О.Богомольця (Київ). Там зустріла свого майбутнього чоловіка, Таланцева Олександра, родом з Котовська (Подільська). З  2014 року проживаю в цьому чудовому місті. Працюю в Подільській  ЦРЛ, на даний момент в декретній відпустці.

Римувати почала, коли ще навіть не вміла писати.  Брала участь у багатьох районних і обласних літературних конкурсах в Чернігівській області, займала призові місця. Періодично друкуюсь у Щорській районній газеті «Промінь» і всеукраїнській «Газеті для жінок». З 2016 року являюсь членом літературного об’єднання «Ліра». 

Більшість моїх віршів належать до інтимної лірики, також пишу про красу природи, пошук сенсу життя.

 *  *  *

Настала ера електронних книг,

І все можна знайти у інтернеті,

І з дому не ступивши й за поріг

Побути можна на усій планеті.

Але стоять усупереч всьому

Величні мовчазні бібліотеки,

Бо в світі електронному цьому

Вони для душ людських немов аптеки,

Бо справжня книга та, що у руках,

Яку можна торкнутись і відчути,

Бо тільки в ній живуть на сторінках

Письменники й поети незабуті.

У книги є у кожної душа,

В обкладинку загорнута дбайливо,

Бо в них на сторінках цвіте життя,

Й бібліотеки бережуть це диво.

  Привид  грози

Вибух обрію, свічка небес,

Що то гасне, то знову палає.

Сад сьогодні від вітру замерз

І під вікнами в мене ридає.

І невтішно так плаче дощем

Оця ніч—неумілий фотограф.

Вона знов залишила на щем

На шибках свій розмитий автограф.

Вибух обрію, сяє свіча,

Плаче ніч, скиглить темрява вітром...

Наче привид, блукає гроза

Цим задиханим, стомленим світом.

                 * * *

Скляними очима дивитись у небо,

Шукати причину любити життя,

Триматись за нитку із сенсом «Так треба»,

І тільки по ній якось йти в майбуття.

Писати на стінах, що скріплює стеля,

І квіти на них малювать від нудьги.

Та квіти вмирають—і тільки пустеля

На всіх неосяжних площинах душі.

На щось сподіватись, втрачати надії,

Спітнілими пальцями нищити вірш.

Поранене серце  уламками мрії,

І душу викраює зламаний ніж.

Пісками брести у загублені далі

І сенсу шукати, але не знайти,

Та якось, для чогось все ж рухатись далі,

Лишаючи слід, зруйнувавши мости.

Утративши небо і сенс існування,

Нести на руках свою мертву любов.

Без сил, без надій, без думок, без прощання

Вмирати, та жити і вірити знов.

        Життя і Смерть

Ми тимчасові гості у житті,

У вічності—хвилини випадкові.

Приходимо і йдемо назавжди

За обрії далекі й загадкові.

Отак живемо, прагнемо чогось,

Страждаємо, плекаємо надії,

Радіємо, і віримо у щось,

Шукаємо кохання, щастя, мрію.

А потім—враз невидима межа

Між цим і тим незнаними світами.

І відлітає назавжди людська душа,

Так в чому ж зміст? У чому суть буття?

Із праху в прах? Чи ж варто зовсім жити?

Та ми живемо, й крутиться Земля,

Ідуть батьки, і виростають діти.

Життя і Смерть—найвищі істини буття.

Усім колись цю землю покидати,

Тому прожити треба так життя,

Щоб ні про що в кінці не шкодувати.

                                 

         

            *  *  *

Ти став болем у серці моїм

І коханням моїм найбільшим.

Ти завжди мені був чужим,

Ти завжди мені був найріднішим.

Не кричала тобі я—прийди!

Але знай—до нестями любила.

Ти ніколи не був моїм,

Ти ніколи не кликав—мила.

Не могла  я про тебе забуть,

І, напевно, уже не забуду.

Ти ніколи не прийдеш, мабуть,

Я чекати завжди тебе буду.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

   

Олександра Пужайло

"Я, Пужайло Олександра Сергіївна народилася 1 серпня 2000 року у селі Малий Фонтан Котовського району Одеської області. Тут і навчають у місцевій школі - Малофонтанському НВК І-ІІІ ступенів у 11 класі. Вірші пишу ще з доволі раннього віку, проте, на жаль, мої перші твори не збереглися. Більш професіонально та помірковано підійшла до творчості приблизно 5 років тому назад.

У своїх творах описую найрізноманітніші теми, але останнім часом я все більше торкаюся до теми власних переживань та кохання, тобто в моєму творчому здобутку все зростає кількість інтимної лірики. Частіше пишу вірші російською мовою, не рідко українською, а час від часу використовую елементи англійської.

Наразі маю певні здобутки завдяки своїм віршам: деякі грамоти і навіть один вірш, опублікований у газеті. В майбутньому планую продовжувати займатися творчістю і, можливо, надрукувати власну збірку поезій."

 * * *

Сколько уже написано стихов...
Как звезд на небе или даже больше,
Стих - исповедь, Стих - Вера, Стих - Любовь,
Стих словно вечность или даже дольше.

Сколь много недосказанных вслух слов,
как в море капель или даже больше.
Не каждый истину познать готов,
Не каждый пример правду вместо ложи.

Сколь много жизней соткала любовь,
Как много жизней любовь погубила.
И все равно с любовью станет кровь...
Я знаю, потому что я любила.

 

Я хочу...

Я хочу полетіти птахом в небо,  
відчути волю і свободу в небесах.  
А що крім волі птаху іще треба?
Не треба їм палаців у казках.

Я хочу колосом у полі стать,
тягтись до сонечка і лиш дощу чекати.
Не мріють вони буть комусь під стать,
не треба їм ні золото, ні шати.

Я хочу річкою текти між берегів
й радіти кожному маленькому струмочку.
Не треба їй ні яхт, ні кораблів
і грошей не потрібно їй до схочу.

Я хочу сонцем у блакиті стати
і зігрівати землю після ночі.
Я хочу миру, щоб спокійно спати...
А більше я нічого вже не хочу.

* * *

Я могу быть наивною девочкой,
А порою быть строгой и нервною,
Могу нежною быть, просто душечкой,
И могу познакомить вас с стервою.

Я могу быть послушной как паинька,
А могу стать лишь в миг словно фурия,
А потом могу стать скромной заинькой.
Просто разною есть по натуре я.

Я могу быть спокойной и тихою,
Могу вмиг в ураган превратиться,
Могу добренькой быть, могу злиться я,
Мне такою судилось родиться.

Я могу быть по-детски игривая
И ворчать как бабулька в трамвае,
Я порою чуть-чуть шаловливая.
Ну простите за то что такая.

Не могу же ведь я одинаковой
При любых обстоятельствах быть.
Счастлив будет со мной такой разною
Только тот кто сумел полюбить

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Яворський Валерій

Валерій народився 3 червня 2000 року,в місті Тирасполь (Молдова). Свої дитсадкові роки провів в селі Климентове Подільского(Котовського) району, що на Одещині. З дитячих років цікавився літературою. Незабаром переїхав в місто Григоріополь (Молдова), де  навчався  в школі-ліцеї №2 державного рівня. Навчаючись в Молдові посідав перші місця в літературних конкурсах, як районного, так і державного рівня.

Згодом знов повернувся в своє рідне село Климентове, де проживає досі, продовжуючи своє захоплення  участю в багатьох літературних конкурсах: "Чисті роси", "Степанова весна", «Шевченкові читання»…За активну участь в культурному житті краю занесений в книгу "Талановита молодь Одещини". На даний момент Валерій навчається в 11 класі Нестоїтської  ЗОШ. Взимку 2015-2016 року брав участь в обласному конкурсі з відбору талановитої молоді Одещини на стипендію губернатора. Після зустрічі на конкурсі з  молодими талановитими людьми  Одещини Валерій і сам почав писати вірші. 

                 *****

Пока в обойме пули есть.
Пока не продал свою честь.
Пока холодный разум мой,
Встал с сердцем вместе в  один строй...
Живу, и бед с моралью я незнаю,
И вам всего того желаю!

Мелочи людей 

Наш біль... 
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Карпенко Анастасія

Анастасія народилася 12 травня 1991 року в місті Одеса. В 1997 році пішла в 1 клас школи №5 міста Котовськ, де закінчила 8 класів. 9-11 клас закінчувала в селі Нестоїта, Котовського району. Після школи закінчила ПДПУ ім..К.Д.Ушинського, магістр, за спеціальністю вчитель української мови та літератури. В 2008 році вишла заміж, виховує двох доньок Дар”ю і  Марію.  6 років працювала вчителем в Климентівській ЗОШ. З 2015 року працюю в Нестоїтській ЗОШ заступником директора з виховної роботи. У свій вільний час пише вірші, муза приходить чомусь,  коли на душі важко.

 Сила почуття 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Марина Шерпа

Марина народилася 4 березня 2003 року в селі Гидирим, учениця 9 класу . В 2016 році посіла перше місце у Міжнародному мовно-літературному конкурсі ім. Тараса Шевченкаі перше місце в Міжнародному конкурсі знавців української мови ім. Петра Яцика. "Дівчина- весна" так називають її за ніжність, тендітність  і любов до поезії друзі. Вірші пише змалку.

Весна

Весна радісна і мила

Принесла здоров'я і силу,

Щастя і усмішок багато

І дорослим, і малятам!

Ще натхнення і любові,

Дні веселі і святкові,

Квіти, зелень і добро,

Ніжність, вдачу і тепло,

Мамо

Я приїду до тебе, мамо,

В будь-який час і годину,

Коли зорі і, навіть, світанок,

Зустрічай свою рідну дитину!

Ти обіймеш мене, як раніше,

Устами торкнешся чола,

Від слів твоїх стане тепліше,

У душі твоїй стільки добра.

Ти єдина мене розумієш,

Ти втіха моя і життя,

День за днем ти тихо сивієш,

Швидко проходять літа…

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------